Експозиція музею

Замовити Екскурсію

Музей історії Полтавської битви

Історія музею розпочалася в дні помпезного святкування 200-річчя Полтавської баталії.  Поразка в російсько-японській війні,  революція 1905–1907 років, пожвавлення національних рухів спонукали владу до посилення  імперського патріотичного виховання населення шляхом  пропаганди воєнно-історичного минулого, прославлення могутності Російської держави та її армії. Однією із вигідних для цього тем стала перемога Петра І  1709 року. Імперія продовжувала творити міф про Полтавську битву як «преславну вікторію». У серпні 1908 року Микола ІІ підписав указ про створення Міжвідомчої комісії з підготовки святкування 200-річчя Полтавської битви на чолі з генералом від кавалерії бароном О. Більдерлінгом. Місцем проведення цілої низки спланованих урочистих заходів була Полтава. До ювілейної  дати в місті  звели пам’ятники та відкрили музей Полтавської битви на Шведській Могилі.

Фундатором і першим директором (1909-1918) музею був відомий полтавець Іван Павловський (1851-1922). Тридцять дев’ять років він викладав історію в Петровському Полтавському кадетському корпусі (1874-1913). Учений був одним із засновників та незмінним секретарем Полтавської губернської вченої архівної комісії (1903-1918), діяльним членом Полтавського церковного історико-археологічного комітету (1906-1917), неодноразово обирався гласним Полтавської міської думи. Сучасні історики до цього часу користуються бібліографічними довідниками з історії Полтавщини, виданими І.Павловським.

Каталог музею Полтавської битви на Шведській Могилі, виданий 1910 року, засвідчує, що колекція налічувала 339 експонатів:  портрети історичних осіб, гравюри, картини, зброя, манекени воїнів. Притаманне І.Павловському прагнення якнайповніше висвітлити події сприяло наповненню експозиції предметами,  що відображали всі сторони військового конфлікту. Тож відвідувач також міг побачити портрети шведських воєначальників,  козацькі старожитності  та дев’ять зображень гетьмана Івана Мазепи (за радянської доби в експозиції не було жодного).

Протягом 1917-1918 років музей зазнав кількох пограбувань, і   І.Павловський передав залишки колекції до Центрального пролетарського музею Полтавщини (нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського).  У 20-30-х роках ХХ століття вона експонувалася в окремій залі під назвою «Полтавська баталія» і за два десятиліття зазнала діаметрально протилежних оцінок.  Так, у період українізації висловлювалася думка ліквідувати цю частину музею, «тому що … для України цей момент особливо трагічний, бо з того часу царська Москва міцно підібгала під себе Україну і позбавила споконвічної автономності вільнолюбивий український народ». А вже в  30-х роках радянськими ідеологами почала активно впроваджуватися теза про братське героїчне минуле російського, українського та білоруського народів, а відтак події 1709 року набувають особливої актуальності, «коли фашистські палії війни мріють про загарбання квітучої соціалістичної України». На початку 1939 року вийшли загальносоюзна та республіканська постанови КП(б), КП(б)У щодо 230-х роковин Полтавського бою. Музейна виставка «Полтавська баталія» була значно розширена.

Під час Другої світової війни у вересні 1941 року частину колекції І.Павловського евакуювали до Уфи, решта предметів залишилася в Полтаві і постраждала від пожежі в роки нацистської окупації. А вже в липні 1944 року в краєзнавчому музеї полтавці могли ознайомитися з  виставкою «Героїчне минуле нашого народу», у  якій був розділ «Полтавська битва».

У травні-червні 1949 року постановами Рад Міністрів СРСР та УРСР зобов’язано  «поновити Музей Полтавської битви, як музей Республіканського підпорядкування ІІ категорії». Вдруге заклад відкрили 23 вересня 1950 року в приміщенні інвалідного будинку на Шведській Могилі. Сюди й повернулися вцілілі предмети зі збірки І. Павловського. Колекція також поповнилася унікальними артефактами початку ХVІІІ століття за рахунок надходжень з інших музейних закладів колишнього Радянського Союзу, зокрема з Ермітажу,    Третьяковської галереї, Київського, Львівського, Чернігівського історичних музеїв.

У повоєнний час на замовлення Й.Сталіна вийшли друком  монографії провідних радянських істориків  Б.Тельпуховського, Є.Порфир’єва, В.Шутого, Є.Тарле, присвячені темі «захисту» Росії від Карла ХІІ. У радянському міфі про події Північної війни в Україні з’явилися поняття «народна війна», «партизанська війна проти шведських загарбників», які поєднувалися із «класовою боротьбою народу проти експлуататорів-мазепинців». Посилювалися акценти на збереженні українським народом вірності союзу з Росією. Ці обставини суттєво вплинули на тематико-експозиційний план музею. З нагоди  250-річчя історичної події  тут добудували додаткову залу, в якій розмістили діораму «Полтавська битва», виконану художниками військової студії імені М.Грекова, і батальні полотна майстрів  радянської доби, що демонструють героїчний міф Полтавської вікторії. За  радянських часів музею була відведена роль активного пропагандиста комуністичної ідеології.

У другій половині 80-х років ХХ століття під керівництвом заслуженого художника України А.Щербака здійснили реекспозицію музею. Було збережено хронологічний принцип викладу подій Великої Північної війни та висвітлено вплив Полтавської битви на хід європейської історії. Наголошено на  участі України у військовому протистоянні. 1994 року у музеї відкрили залу, присвячену історії  українського козацтва. Завдяки співпраці з Товариством військової історії Швеції експозиція поповнилася  предметами, що розкривають участь каролінців у подіях Великої Північної війни. З урахуванням опублікованих  історичних джерел та досліджень провідних українських істориків екскурсійний супровід у музеї постійно доповнюється   новими матеріалами.

Нині колекція налічує понад сім тисяч експонатів, із них три тисячі двісті – предмети основного фонду. В експозиції знаходяться унікальні картини Дені Мартена (молодшого), Бернардо Белотто Каналетто, Жана Марка Натьє, Юрія Рєпіна, Миколи Самокиша, оригінальні портрети історичних діячів роботи  художників ХVІІІ століття, гравюри, автентична зброя, археологічні знахідки, старовинні  предмети побуту.

1

Перша зала «Доленосне Поле європейської історії та Україна у геополітичному вимірі XVII століття»

Початок експозиції присвячений історії поля, на території якого знаходяться 30 давніх курганів та 4 городища. У різний час тут відбулися важливі за своїми наслідками події: епізод битви між військами Великого князя Литовського Вітовта й ординського хана Темір-Кутлуя (1399 рік); вирішальний бій між гетьманом України І.Виговським та полтавським полковником М.Пушкарем (1658 рік); Полтавська баталія 1709 року; грандіозна операція часів Другої світової війни «Френтік» (1944 рік).

Полтавщина, як споконвічна складова України, була одним із головних регіонів формування української нації, виразником інтересів якої в XVI-XVII століттях стало козацтво, а ідеологічно-виховним центром - Києво-Могилянська академія, заснована 1615 року. Серед її випускників - 16 гетьманів України, втому числі І.Мазепа та П.Орлик, козацькі літописці     С.Величко та Г. Грабянка.

Докорінні зміни у політичному балансі сил у Європі в середині XVII століття пов'язані з ім'ям Б.Хмельницького, який 1648 року розпочав проти Речі Посполитої національно-визвольну війну, що згодом переросла в Українську національну революцію. Наслідком активної та багатовекторної зовнішньополітичної діяльності гетьмана стало відновлення Української  держави, політика якої була серйозним чинником міждержавних відносин того часу.

Експозиція зали представлена археологічним матеріалом, зібраним під час розкопок на полі битви, предметами озброєння ХІV-ХVП ст., речами побуту XVII ст., предметами сакрального мистецтва України XVII ст., копією карти Гійома Левассера де Боплана (1639 р.), портретами відомих державних та культурних діячів України й сусідніх країн ХІV-ХVІІ ст.

DSCN3407
DSCN3410
DSCN3317
3
DSCN3313
DSCN3302
4
8
10
6

Друга зала «Українська держава до Великої Північної війни (1648-1700 рр.)»

Україна протягом другої половини XVII століття пройшла складний та драматичний шлях від незалежної держави у добу Б.Хмельницького до автономної частини Московського царства на момент отримання гетьманської булави І.Мазепою.

За часів гетьманування Б.Хмельницького в Україні відбувався поступовий процес становлення головних інституцій Козацької держави. Організована гетьманом козацька армія здобула ряд блискучих перемог над військом Речі Посполитої під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (1648 рік). Територія держави отримала чітко визначений полковий устрій. Гетьман Війська Запорізького Б.Хмельницький став повноправним главою держави з усіма атрибутами влади, суверенний характер якої підтверджувався численними політичними союзами, укладеними з очільниками різних держав (Кримського ханства, Османської імперії, Московського царства,  Швеції).

По смерті Б.Хмельницького гетьманську булаву отримав І.Виговський, обраний, як і попередник, вільними голосами. Водночас в Україні виникла опозиція до нового гетьмана, яку очолили полтавський полковник М.Пушкар та кошовий Запорізької Січі Я.Барабаш. Опозицію підтримала московська влада. Вирішальна битва між військами І.Виговського та повстанцями відбулася 1 червня 1658 року під Полтавою й закінчилася перемогою гетьманських сил. Ця подія ознаменувала собою початок громадянського протистояння в Україні. З цього часу важливим чинником української політики стали постійні втручання у внутрішні справи Гетьманщини урядів Московського царства, Речі Посполитої, Отоманської Порти. Спроба гетьмана І. Виговського знайти порозуміння з польським королем за допомогою Гадяцької угоди 1658 року не мала успіху. Навіть блискуча перемога української зброї під Конотопом 1659 року не допомогла йому втримати булаву.

Наступний період історії України характеризується розпадом держави на Лівобережну й Правобережну частини та поступовим наступом царської влади на козацькі вольності Гетьманщини. У цей час українські землі стали ареною збройного протистояння як внутрішніх, так і зовнішніх сил. Період часткової стабілізації Гетьманщини припадає на гетьманування І. Самойловича.

Прихід до влади в Лівобережній Україні І. Мазепи (1687 рік) знаменував собою завершення періоду громадянської війни і початок економічного й культурного відродження України. Водночас підписані І. Мазепою Коломацькі та Московські статті остаточно затвердили автономний статус Гетьманщини й зобов'язали її до активної участі у всіх збройних конфліктах Московського царства.

Важливу роль у формуванні Української держави відіграли полки Полтавщини: Миргородський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський. Останній був сформований на рубежі 1648-1649 років, став активним учасником Української національної революції середини ХVІІ століття, а його територія була важливою економічною базою молодої держави. Як найпівденніший військовий та адміністративний підрозділ Гетьманщини, Полтавський полк брав активну участь у боротьбі з турецько-татарським світом і неодноразово зазнавав втрат, одночасно залишаючись зацікавленим у підтримці взаємовигідних торгових відносин із Кримським ханством. Політичні уподобання козаків цього полку традиційно тяжіли до демократичних засад Запорізької Січі, яку сучасники часто назвали Козацькою християнською республікою і лицарським орденом. Найвідомішим кошовим отаманом був І.Сірко (1605/1610-1680 рр.), який неодноразово обирався очільником Чортомлицької Січі. Проте, захищаючи насамперед «запорозькі вольності» й виступаючи озброєною силою українського народу, січовики водночас відігравали й деструктивну роль у процесі українського державотворення.

Козацька доба залишила по собі не тільки пам'ять про військову звитягу та боротьбу за власну державу, а й унікальні пам'ятки культури та побуту. Осердям культурного розвою України була історична Полтавщина. Недаремно побутові речі, які використовувалися на Полтавщині, вважаються типово українськими. Події часів Козаччини описав найвидатніший літописець і наш земляк Самійло Величко.

Експозиція зали представлена галереєю портретів володарів гетьманської булави та найвідоміших козацьких ватажків України XVII ст., козацьким озброєнням, клейнодами, речами побуту, археологічними знахідками, документами XVII-XVIII ст., а також картографічним матеріалом. 

 
11
12
14
22
23
18
19
20
21
IMG_20200707_132804
118770427_3237184596366679_6013085931410258107_n
DSCN3193
IMG_20200707_132940
17
15
16

Третя зала «Передумови та причини Великої Північної війни (1700-1721 рр.)»

Українська національна революція змінила розстановку сил у Європі.  Це дало можливість Московському царству проводити політику активної експансії. Змінилася навіть титулатура московського монарха, який прийняв титул «Государя Всея Великая, и Малая, и Белая Руси». Цей період став для Московії добою постійних і тривалих воєн: із Річчю Посполитою - за Україну, зі Швецією - за Прибалтику, з Османською імперією - за Україну та Чорноморське узбережжя.

Козацькі війська Гетьманщини були змушені брати участь у військових кампаніях Московського царства. Під час Азовських походів Петра І свої військові таланти проявив і гетьман України І. Мазепа, якого цар 1700 року відзначив Кавалерією щойно створеного ордену Святого Андрія Первозваного, другим після Ф. Головіна, тодішнього канцлера Петра І.

Починаючи із XVI століття центр тяжіння світової торгівлі поступово переміщується із Середземномор’я до півночі – до Балтійського та Північного морів. Відтоді головний зміст роботи дипломатичних та силових відомств європейських країн впродовж XVII – початку XVIII століть зводиться до боротьби за торгове та політичне панування в Балтійському регіоні, який контролювався Швецією. 

Невдоволення прибалтійських держав посиленням позиції Швеції на Балтиці призвели до створення наприкінці XVII століття Північного Союзу в складі Данії, Саксонії та Московії. Саме цей союз 1700 року розпочав збройну боротьбу зі Швецією за перерозподіл володінь у Прибалтиці, що ввійшла в історію під назвою «Велика Північна війна». 

В експозиції зали знаходяться портрети історичних діячів, картографічний матеріал, зброя, військові обладунки, макет кормової частини військового корабля початку XVIII ст.

 
DSCN3418
24
DSCN3340
DSCN3344
DSCN3350
DSCN3365
DSCN3372
DSCN3419

Четверта зала «Перший період Великої Північної війни (1700-1708 рр.)»

Після оголошення війни Швеції Північною лігою вісімнадцятирічний король Карл ХІІ став на захист своєї держави, очолив створену батьком армію і розпочав переможну ходу у війні розгромом Данії (серпень 1700 року) та військ  Петра І під Нарвою (18 листопада 1700 року). Навесні 1701 року Карл XII зі своєю армією увійшов до польських володінь курфюрста Саксонії Августа II, наслідком чого стали: вступ у війну Речі Посполитої (1704 рік), двокоролів'я у Польщі (Карл XII домігся проголошення королем Станіслава Лещинського) та після зайняття шведами Саксонії у 1706 році – капітуляція Августа II і його зречення польської корони.Після блискучого завершення польської кампанії Карл XII досяг апогею своєї могутності й 1707 року виступив у похід із Саксонії на Москву. Проте на своєму шляху шведська армія зустріла розорену московитами територію Білорусії і восени 1708 року була змушена тимчасово припинити московський похід.

Двадцятивосьмирічний московський цар Петро І на початок війни активно  формував регулярну армію та флот. У той час, коли Карл XII «зав'язнув» у Польщі, Петро І сконцентрував свою увагу на Прибалтійських провінціях Швеції і за рахунок значної військової переваги на 1704 рік повністю оволодів Інгерманландією, заснувавши тут 16 травня 1703 року північно-західний форпост своєї держави – місто Санкт-Петербург, куди згодом було перенесено столицю країни.

Виконуючи умови Коломацької угоди (1687 рік), гетьман І. Мазепа із самого початку війни надавав суттєву допомогу армії Петра І. У боях та   на допоміжній службі були задіяні козацькі полки Гетьманщини. Україна не тільки брала участь у війні своїми збройними силами, а й зазнавала економічного визиску та надавала людські ресурси для реалізації будівничих проектів Петра І (Ладозький канал, Санкт-Петербург, Печерська фортеця). Усе це призвело до посилення антимосковських настроїв в українському суспільстві і до незадоволення старшини політикою московського царя щодо України. В цей час миргородський полковник Д.Апостол звернувся до І. Мазепи від імені старшини із закликом: «Очі всіх на тебе уповають, і не дай Боже, тобі померти, а ми залишимось в такій неволі, що і кури нас загребуть».

Основною причиною переходу гетьмана І. Мазепи на сторону шведського короля Карла XII була централізаторська політика Петра І: наступ на козацькі права й вольності, обмеження прав української адміністрації, податковий та економічний тиск на Гетьманщину, намір ліквідувати полковий устрій в Україні та реорганізувати козацьке військо в регулярне.

Вирішальним чинником, що вплинув на рішення І. Мазепи виступити проти Петра І, став поворот армії Карла XII восени 1708 року в Україну. А це,  у свою чергу, було наслідком реалізації так званого «Жовківського плану випаленої землі», який застосували московити щодо шведів на шляху їхнього просування до Москви.

Карл XII, вступивши в Україну, сподівався отримати, перш за все, зимові квартири і продовольство, плануючи навесні 1709 року відновити похід на Москву.

В експозиції зали представлені портрети Карла XII, Петра І, Августа II, С.Лещинського. Окрему увагу приділено участі у війні українського козацтва та одного з його ватажків – Д. Апостола, наведено зразки козацьких одностроїв. Подано матеріали про освоєння Петром І Балтійського узбережжя та участь у цьому процесі українців, а також озброєння, карти й схеми пересування військ протягом першого періоду війни. Медалі й медальйони, виготовлені на замовлення Петра І і представлені в експозиції, є зразками потужної інформаційної війни московського царя з метою пропаганди здобутих перемог у Прибалтиці.

DSCN3424
DSCN3432
DSCN3427
DSCN3430
DSCN3434

П’ята зала «Воєнна кампанія в Україні (жовтень 1708 - червень 1709 р.). Виступ І. Мазепи»

На початку жовтня 1708 року шведська армія Карла ХІІ вступила в Україну. До неї приєдналися війська гетьмана І.Мазепи і вся генеральна старшина.  29-30 жовтня 1708 року у Гірках поблизу Новгород-Сіверського був підписаний українсько-шведський договір. 

Це викликало миттєві упереджувальні дії Петра І. 2 листопада 1708 року московські військові підрозділи знищили гетьманську резиденцію м. Батурин, де за підрахунками сучасних українських істориків загинули 7,5 тисячі захисників фортеці і стільки ж мирного населення. Водночас Петро І звернувся до українського народу з маніфестом, у якому звинуватив І.Мазепу в намірах повернути Україну Польщі і ввести унію, а себе оголосив єдиним захисником православної віри та «прав і вольностей Гетьманщини». За наказом Петра І московська церква піддала І.Мазепу анафемі, новим гетьманом було призначено І.Скоропадського. З маніфестами до українців зверталися і гетьман І.Мазепа, і Карл XII, але залякане подіями в Батурині населення з пересторогою ставилося до цих закликів. Так звана «війна маніфестів» була програна союзниками.

Українські збройні сили розділилися на два табори. І.Мазепу підтримали до сорока тисяч вояків разом із запорожцями К.Гордієнка, І.Скоропадського – до чотирьох тисяч.

Україною прокотилася хвиля арештів активних прихильників гетьмана, яких звозили до Глухова і Лебедина, де після жорстоких тортур масово страчували.

Шведська армія в Україні, отримавши підтримку гетьмана І. Мазепи й старшини, зустріла толерантне ставлення населення, яке постачало провіант війську Карла XII. Водночас шведські війська зазнавали постійних нападів від московських підрозділів.

Більшість міст України вважали за краще дотримуватися нейтралітету, впускали у фортеці та міста ті війська, які приходили першими.

Саме таке рішення прийняв і полтавський полковник І.Левенець, палкий прихильник І.Мазепи. Московські війська за відсутності основного складу Полтавського полку безперешкодно вступили до Полтави 3 грудня 1708 року, внаслідок чого місто стало одним із головних форпостів Петра І в Лівобережній Україні. У Полтавській фортеці було розміщено більше ніж чотиритисячний московський гарнізон на чолі з полковником О. Келліним. 

Більшість полтавських козаків, у тому числі полкова й сотенна старшина, підтримали антимосковський виступ І.Мазепи. І.Левенець із сім'єю був висланий до Харкова як неблагонадійний. 

У січні-лютому 1709 року Карл ХІІ спробував відновити похід на Москву через Слобідську Україну. Проте застосована Петром І тактика «випаленої землі», коли під страхом смертної кари населення виганяли, а міста і містечка спалювали, та рання відлига змусили шведського монарха повернутися до Опішного. У березні 1709 року до союзу Карла XII та І.Мазепи приєдналися козаки Запорізької Січі, очолювані К.Гордієнком. Шлях запорожцям для з'єднання зі шведсько-українськими силами забезпечили південні сотні Полтавського полку. 27 березня 1709 року у Великих Будищах був укладений українсько-шведський договір, суть якого полягала в об'єднанні Право- та Лівобережної частин України й переході її під протекторат Швеції, без права претендування її монарха на титул гетьмана. Реакцією Петра І на приєднання до І.Мазепи запорожців, яких він сподівався використати на своєму боці, стало знищення Чортомлицької Січі військами Г.Яковлєва та Г.Галагана 14 травня 1709 року.

З другої половини квітня 1709 року союзні війська почали концентруватися під Полтавою. Облога міста тривала з 1 травня до самої Полтавської битви. Карл XII очікував на допомогу союзників (С. Лещинського з Польщі та Девлет-Гірея з Криму). Облога фортеці мала затяжний характер із поодинокими проявами активності. Цим скористалося московське командування, посиливши гарнізон Полтави введенням у місто 15 травня 1709 року  підрозділу бригадира Ф. Головіна чисельністю 1200 осіб.

Наприкінці травня 1709 року під Полтавою відбулася концентрація всіх можливих збройних сил Петра І, який прибув до війська 4 червня.

З цього часу московський цар, який ще 2 травня пропонував Карлу XII мирну угоду, починає готуватися до можливої  баталії.

Експозиція зали відтворює Полтавську фортецю початку XVIII ст., в ній представлена зброя, обмундирування, ілюстративно-картографічний матеріал зали розповідає про Велику Північну війну в Україні та на Полтавщині.

DSCN3477
DSCN3478
DSCN3472
DSCN3468
DSCN3469
DSCN3471
DSCN3481

Шоста зала «Військово-політична еліта країн-учасниць Полтавської битви»

Історія зберегла імена найвидатніших державних та військових діячів Великої Північної війни. Серед соратників Петра І найбільш відомі:

Б.Шереметєв (1652-1719 рр.) - на червень 1709 року єдиний у Московії генерал-фельдмаршал, офіційний командувач армії.

М.Голіцин (1675-1730 рр.) - командир гвардійського Семенівського полку, в Полтавській битві командував усією гвардією.

Я.Брюс (1670-1735 рр.) - у Полтавській битві командував артилерією московської армії.

А.Рєпнін (1668-1726 рр.) - один із найвідоміших піхотних командирів Петра І.

О.Меншиков (1673-1729 рр.) - у Полтавській битві командував кавалерією, за що отримав звання генерал-фельдмаршала.

Король Швеції Карл XII (1682-1718 рр.)  під час облоги Полтави в день свого народження 17 червня 1709 року отримав важке поранення в ногу і не зміг особисто очолити армію в  битві 27 червня.

До найближчого оточення Карла XII належали:

К.Піпер (1647-1716 рр.) - перший міністр короля.

0.Гермелін (1658-1709? рр.) - Секретар   євангелічних станів, головний ідеолог і пропагандист Карла XII.

К.Реншильд (1651-1722 рр.) - генерал-фельдмаршал, головнокомандувач шведської армії в Полтавській битві.

А.Левенгаупт (1659-1719 рр.) - генерал, командував під Полтавою піхотними підрозділами.

Українські збройні сили брали участь у Полтавській битві з обох сторін.

І.Мазепа (1639-1709 рр.) - під час Полтавської битви був залишений королем Карлом XII обороняти обоз у с. Пушкарівка. Частина його козаків разом із запорожцями брали участь у заключному етапі битви 27 червня на лівому крилі шведської армії.

І.Скоропадський (1646-1722 рр.), призначений Петром І гетьманом України, перед Полтавською битвою зі  своїм військом дислокувався в районі сіл Жуки-Тахтаулове під наглядом драгунських полків Г.Волконського. На полі бою його підрозділи перебували на правому фланзі московської армії, в районі Малих Будищ та Івонченців.

Експозиція зали представлена галереєю портретів найвідоміших державних та військових діячів країн-учасниць Полтавської битви. Тут розміщені як оригінальні роботи, так і сучасні копії, а також озброєння армій.

DSCN3491
91973797_2832997180118758_2268190748916580352_n
104494545_3013382722080202_4329610186185260369_n
51
IMG_20200707_130115
50

Сьома зала «Полтавська битва»

11 червня 1709 року на військовій нараді в с. Крутий Берег московським командуванням  вирішувалося питання про надання допомоги гарнізону, блокованому у фортеці Полтава. Було прийнято рішення про нанесення комбінованого удару по військах союзників під Полтавою.

У ніч із 13 на 14 червня московські підрозділи нанесли удар по ворогу, але переправитися через річку Ворсклу не змогли.  Сутички між супротивниками тривали постійно.

У ніч на 20 червня армія Петра І перейшла Ворсклу і стала табором біля села Семенівка (сучасна Сем’янівка). 25 червня московити наблизилася до Полтави в район села Яківці, облаштували новий табір між Яківчанським та Малобудищанським лісами для захисту піхоти і дислокації  артилерії, який по периметру оточили ровами та валами. Загальна лінія цих укріплень була не суцільною, а уривалася через певні проміжки. 16 виходів давали можливість швидко покинути облаштоване місце. Табір укріпили з трьох боків, а з тилу рівнину обмежував крутий берег річки Ворскли, яка протікала на 60 метрів нижче. З лівого флангу звели два редути. Для захисту кавалерії на прогалині шириною 1500 м збудували систему редутів із прив’язкою до рельєфу місцевості. Вона перекривала виходи з ярів і дороги, які вели від Полтавської фортеці до Семенівки та Петрівки. Редут - це  замкнене земляне укріплення, захищене ровом глибиною 2,5 м і валом висотою 3 м. Ці укріплення повинні були обмежити свободу дій і звузити простір для маневру ворога.

Московська армія нараховувала 33 тисячі піхоти, 21 тисячу кавалерії (усього 54 тисячі регулярних військ) та 23 тисячі нерегулярних формувань (калмики, чугуївці, донські та уральські козаки, 4 тисячі українських козаків Івана Скоропадського). За підрахунками сучасного російського історика П.Кротова, артилерія налічувала 310 гармат, мортир та гаубиц. Відібрана до бою Карлом ХІІ шведська армія становила близько 17 тисяч  вояків (8170 піхоти, 7800 кавалерії, 1000 валахів),  5 тисяч нерегулярних формувань (запорожці та козаки гетьмана Івана Мазепи). 

Завершальна баталія, яка відбулася 27 червня 1709 року, традиційно поділяється на 2 етапи:

1-й - бій біля редутів, розпочався близько 4-ї години ранку і характеризувався штурмом шведською піхотою редутів та зіткненням кавалерійських підрозділів супротивників;

2-й - із 9-ї години бій на рівнині між Малобудищанським та Яківчанським лісами перед московським табором. Шведські джерела фіксують невдалу спробу частини козаків І.Скоропадського об'єднатися із союзною шведсько-українською армією. На 11-у годину бій завершився повним витісненням шведів та їхніх союзників-козаків із поля.

У другій половині дня московська   армія святкувала свою перемогу на полі бою, а шведсько-українські підрозділи, відійшовши до Пушкарівки, почали організовано відступати вздовж Ворскли в напрямку до Дніпра. 

Увечері 27 червня після святкування Петро І віддав наказ про переслідування ворога, що вже залишив свої позиції під Полтавою.

За підрахунками сучасних українських, шведських та російських істориків, у результаті кровопролитного бою втрати становили:

московська сторона: 1650 – загиблих; 3290 – поранених

шведська сторона: 6900 – загиблих; 2800 - поранених.

У залі експонуються твори батального живопису радянської доби, зокрема полотна І.Крилова, М.Хаєртинова, діорама студії імені М.Грекова. Погляд Петра І на Полтавську битву представлений шедевром – роботою Дені Мартена молодшого, виконаною у першій чверті XVIII ст. на замовлення самого царя. Гравюри Н.Лармессена, Ш.Сімоно (перша чверть ХУІІІ ст.), картина Ю.Рєпіна «Великий вождь» (1910 рік) належать до переліку відомих творів батального жанру. Також у залі знаходиться зброя, обмундирування та спорядження вояків початку ХVІІІ ст.

DSCN3513
61
MVIMG_20200707_121248
MVIMG_20200707_121318
MVIMG_20200707_121405
DSCN3500
57
58
67

Восьма зала «Другий період Великої Північної війни (1709-1721 рр.)»

Капітуляція армії Карла XII під Переволочною стала завершенням української кампанії для шведської сторони. До Дніпра військо дісталося 29 червня 1709 року і виявило вщент зруйновану фортецю та відсутність засобів переправи. Зусиллями запорізьких козаків Карл XII, І. Мазепа, їхнє оточення та частина союзного війська були переправлені через річку. Після підходу до Переволочної московських військ на чолі з О.Меншиковим (понад 19 тисяч) частина шведської армії (понад 14 тисяч) капітулювала, при цьому генерал А.Левенгаупт, який командував шведами, видав московитам своїх союзників-козаків. На очах у шведських полонених відбулися масові страти мазепинців, на яких московити полювали по всій окрузі. Після відступу через дикий степ у супроводі провідників-запорожців військові підрозділи, очолювані Карлом XII та І.Мазепою,  з дозволу турецького уряду облаштувались на околиці Бендер.

Гетьман України І. Мазепа помер 22 вересня 1709 року.

Його наступником, гетьманом в еміграції, став П.Орлик. Він не тільки поновив угоди з Кримом і Швецією, а й уклав 5 квітня 1710 року Договір між Гетьманом та Військом Запорізьким. Цей документ був підсумком тривалого розвитку державно-правової думки в Україні й увійшов в історію під назвою «Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорізького». Найчастіше її називають «Конституцією Пилипа Орлика», задовго до класичної американської вона проголосила пріоритет демократичних принципів. Усе своє подальше життя П.Орлик зі своїми однодумцями (серед них - чимало полтавців) присвятили боротьбі за здобуття Україною незалежності.

У підмосковській Україні після Полтавської битви гетьманом остаточно був затверджений І.Скоропадський. Цар Петро І відмовився від традиційної практики укладення двосторонніх договорів із гетьманським урядом. І.Скоропадський отримав так звані «Решетилівські статті», які залишали за Україною лише номінальні автономні права.

У Полтавському полку після червневих подій 1709 року було повністю змінено всю вертикаль полково-сотенної старшини, яка активно чи співчутливо поставилася до виступу І. Мазепи.

Після Полтавської битви Велика Північна війна тривала ще дванадцять років.

Однією з маловідомих сторінок другого періоду війни був так званий «Прутський похід» Петра І у 1711 році. Він став наслідком вступу Османської імперії у війну проти Московії. Висока Порта була занепокоєна посиленням позицій Петра І після Полтави. Війна з Туреччиною та її союзниками закінчилася для Московії військовою катастрофою і підписанням принизливого миру, за яким цар змушений був віддати туркам Азов, Таганрог, Кам'яний Затон і визнати гетьманом Правобережної України П.Орлика. Хоча основні вимоги Прутського миру стосовно України так і не були виконані, позиції Московії в регіоні суттєво послабилися.  Водночас інтереси свого союзника Карла XII турецька дипломатія проігнорувала, внаслідок чого Петро І повністю переключився на завоювання Балтики.

Другий період війни характеризується поверненням до Польщі Августа II; поновленням його союзу з Петром І; вступом у війну зі Швецією Данії, Пруссії та Ганновера; витісненням шведів з їхніх володінь поза Скандинавським півостровом; морською війною та десантами росіян на узбережжя Швеції. Протягом 1716-1718 років шведи здійснили два походи до Норвегії. 30 листопада 1718 року під стінами норвезької фортеці Фредрікстен  був убитий Карл ХІІ.

Через значні військові втрати Швеція змушена була підписати мирний договір із противником. Це сталося 30 серпня 1721 року в м. Ніштадт. За умовами договору Росія не тільки отримала вихід до Балтійського моря, а й контроль над значною частиною цього регіону. Вона перетворилася на велику імперію, яка згодом поглинула Україну, Польщу, Крим та Фінляндію.

В експозиції зали представлений картографічний та ілюстративний матеріал про другий період війни, її наслідки для України та інших держав. Медалі Петра І за перемогу у Полтавській битві, медальйони на честь перемог у військових змаганнях на морі є зразками потужної інформаційної кампанії, котру проводив московський цар з метою прославлення своїх дій і донесення відомостей до найвіддаленіших земель.  Документи тієї доби знайомлять із політико-правовими актами після полтавського періоду в історії України. Відтворено фрагмент палуби військового корабля початку XVIII ст. і представлено зброю того часу.

DSCN3525
DSCN3530
DSCN3544
DSCN3534
DSCN3532
DSCN3543

Дев’ята зала «На терезах часу»

РОСІЯ

Для Росії, Швеції та України Полтавська битва мала діаметрально протилежні наслідки, а відтак у кожного народу формувався різний світогляд та часове осмислення події. Відразу після її завершення московська влада в особі царя Петра І розпочала творення власного бачення цієї події та її історичного значення. У листах, відправлених з поля битви 27 червня 1709 року до найближчого оточення, насамперед до царевича Олексія, Петро І назвав перемогу «неслыханною новиною», «неслыханною викторией», «зело превеликой неначаемой викторией». Тобто Петро І сприймав цю перемогу як неочікувану, неймовірну, фантастичну. Але згодом постала необхідність докладніше обґрунтувати причини перемоги московської армії над шведською як для себе, так і, в першу чергу, для європейців. Московським царем була запущена в хід потужна пропагандистська машина. Масово почали продукуватися листи, реляції, підправлені карти битви, гравюри, живописні полотна, медалі і медальйони, історичні праці. Усе це повинно було переконати сучасників і нащадків у величі й грандіозності події. За понад триста років Полтавська битва обросла різними оцінками й інтерпретаціями, які лягли в основу міфу про неї.

Петро І добре розумів необхідність пропагандистського забезпечення своїх військових перемог. У стислий термін було замовлено серію медалей і медальйонів, пов’язаних із перемогою під Полтавою . Замовлення виконували відомі іноземні майстри Франц Мюллер, Соломон Гуен, Готфрід  Гаупт, Христіан  Вермут, Георг Гауч.

Одним із засобів донесення інформації стала й гравюра, яка давала можливість отримати велику кількість відбитків одного й того ж зображення. Тематичні сюжети замовляли найкращим іноземним граверам Пітеру  Пікарту й Андріану  Шхонебеку, а також створили сприятливі умови для творчості власних талановитих майстрів – братів Івана та Олексія Зубових. Зображення медалей і гравюр мали алегоричний характер: Петро І порівнював себе із найвидатнішими полководцями стародавнього світу – Олександром Македонським та Юлієм Цезарем.

Полтавська битва 27 червня 1709 року розгорнулася за непередбачуваним сценарієм, однак московський цар послідовно переконував Європу, що перемога була здобута завдяки його військовому генію. Він особисто відредагував перший план баталії «Боевые порядки», складений генерал-квартирмейстером московської армії Людвігом Аллартом. Саме цей план опублікували в «Книзі Марсовій» (1713 р.) як один із найдокладніших і точних планів Полтавської битви. Але вже сучасники зазначали, що вказана на петровській мапі кількість шведських сил, вишикуваних до бою, була більшою за реальну, шведські полки були позначені не в тих місцях, де вони дійсно розташовувалися. Таким чином, план Петра І відзначався свідомо внесеними помилками як щодо кількості військових сил, так і щодо позначення фортифікаційних споруд на полі битви. Цар прагнув якнайшвидше повідомити європейським країнам про свою перемогу, тож московські дипломатичні місії отримали два варіанти планів баталії – Людвіга Алларта та Петра І, які були широко розтиражовані. Тому ще до теперішнього часу російські картографічні джерела становлять дві групи, а дискусії щодо достовірності відображених ними подій, не припиняються.

Книги про Північну війну і Полтавську битву, в тому числі і «Книга Марсова» (1713 р.), московський цар редагував особисто. У них стверджувалося, що перемога була здобута «малым числом и малой кровью», наведені неправдиві дані щодо співвідношення сил супротивників. Саме ці відомості лягли в основу всіх наступних історичних досліджень про Полтавську битву.

«Преславная виктория» була увічнена великою кількістю спеціально написаних на замовлення живописних полотен найвідомішими майстрами Європи.  Одне з них роботи П’єра Дені Мартена-молодшого ви бачили в центральній залі музею.  Картина «Апофеоз Петра І», виконана у жанрі алегорії, написана  іконописцями с. Борисівка Грайворонського повіту Курської губернії. Експонувалася в музеї Полтавської битви на Шведській Могилі.

Перемогу над шведською армією Петро І пов’язав із милістю Божою. Феофан Прокопович, префект Києво-Могилянської академії, ідеолог московського царя, у «Слове похвальном», виголошеному 24 липня 1709 року у київському соборі Святої Софії у присутності царя, порівняв Петра І з біблейським героєм Сампсоном, який у боротьбі з левом розірвав йому пащу. Алегорія виявилася вдалою, оскільки Полтавська битва за церковним календарем відбулася в день Святого Сампсона, а традиційним символом Швеції був лев. Феофан Прокопович назвав Петра І «отцом отечества нашего», який врятував рідну землю від смертельної небезпеки, проігнорувавши той факт, що цар був ініціатором війни.

«Героїчний полтавський міф» прислужився формуванню ідеології Російської імперії. У Полтаві зводяться монументи, пов’язані з цією подією. У 1778 році за ініціативою бургомістра П.Я.Руденка було споруджено перший пам’ятник, присвячений Полтавській битві. До нашого часу він не зберігся. Залишилася лише мідна гравюра «Полтавська битва», яка розташовувалася на ньому.

З ідеологічною метою колишній центр Полтавського козацького полку в 1802 році набув статусу губерніального міста і поступово перетворився на своєрідний пам’ятник Полтавській битві . Імперія принесла в місто традицію відзначення своїх ювілейних дат. З нагоди 100-річчя баталії встановили пам’ятник Слави. Пишні урочистості відбулися в місті влітку 1849 року, коли відкрили пам’ятник на місці відпочинку Петра І. 30 травня 1872 року тут гучно святкували 200-річчя від дня народження першого російського імператора. Тогочасна влада насаджувала новий світогляд, знищуючи історичну пам’ять українців. Один із найдавніших храмів Полтави, збережених до наших днів, – козацька Спаська церква – завдяки творцям імперських міфів став асоціюватися лише з місцем молебню Петра І після Полтавської битви.

Одразу після Полтавської битви почалася меморіалізація поля баталії. Перша історична пам’ятка – братська могила воїнів московської армії, в якій 28 червня 1709 року за наказом московського царя поховали загиблих солдат та офіцерів. У 1856 році поряд з братською могилою звели невелику цегляну Сампсоніївську церкву. Ці об’єкти  зазнали часових змін, але збереглися до нашого часу.

Поразка в російсько-японській війні, революція 1905–1907 років, пожвавлення національних рухів спонукали владу до посилення імперського патріотичного виховання населення шляхом пропаганди воєнно-історичного минулого, прославлення могутності Російської держави та її армії. Однією із вигідних для цього тем стала перемога Петра І у Полтавській битві.

Ювілейні заходи у червні 1909 року відбулися по всій імперії. У Полтаві 26-27 червня перебував Микола ІІ. До міста прибули очільники всіх міністерств Росії, вищі ієрархи Російської православної церкви, вищі військові чини. У заходах взяли участь 11 тисяч військових. На честь цієї події було виготовлено велику кількість медалей та жетонів.

У дні святкування в Полтаві відкрили 4 пам’ятники, 10 обелісків на місцях редутів московської армії та музей Полтавської битви на Шведській Могилі. Фундатором і першим директором музею був викладач історії Петровського Полтавського кадетського корпусу, учений, краєзнавець, архівіст І.Ф.Павловський. Каталог музею Полтавської битви на Шведській Могилі, виданий 1910 року, вказує, що колекція налічувала 339 експонатів.

Із приходом до влади більшовиків тема Полтавської битви втратила актуальність. По всій країні відбувалося знесення пам’яток царату. У 30-х роках перемога 1709 року набуває особливої актуальності. Радянськими ідеологами почала активно впроваджуватися теза про братське героїчне минуле російського, українського та білоруського народів. На початку 1939 року вийшли загальносоюзна та республіканська постанови КП(б), КП(б)У щодо 230-х роковин Полтавського бою. Полтава знову стала одним із центрів відзначення цієї дати.

У радянському міфі про події Північної війни в Україні з’явилися поняття «народна війна», «партизанська війна проти шведських загарбників», які поєднувалися із «класовою боротьбою народу проти експлуататорів-мазепинців». Посилювалися акценти на збереженні українським народом вірності союзу з російським народом, з Росією. 23 вересня 1950 року в Полтаві урочисто відкрили музей історії Полтавської битви. З нагоди 250-річчя історичної події тут добудували додаткову залу, в якій розмістили діораму «Полтавська битва», виконану художниками військової студії імені М. Грекова, і батальні полотна майстрів радянської доби, що демонструють героїчний міф Полтавської вікторії. За радянських часів музею була відведена роль активного пропагандиста комуністичної ідеології.

Полтава у 2009 році знову опинилася в епіцентрі подій. Тоді українське місто не святкувало, а відзначало ювілейну дату, взявши за гасло своєї діяльності шведське прислів’я «Час лікує рани», керуючись толерантним ставленням до історичної події, вшановуючи пам’ять усіх полеглих на полі бою. Позиція офіційної делегації Росії проявилася в ігноруванні покладання квітів до пам’ятників загиблим українським козакам та шведам від співвітчизників.

ШВЕЦІЯ

Для Швеції «поразка під Полтавою від військ Петра І означала кінець шведської мілітарної держави, але знаменувала початок «доби свобод», - в кінцевому результаті привела до створення держави загального добробуту, - так званої «шведської моделі», - яка стала предметом досліджень і певною мірою наслідувань у всьому світі, - констатував Йорген Вейбулль, професор історії Гетеборзького університету. Швеція першою у світі 1766 року прийняла Акт про свободу друку. Із 1814 року не бере участі у військових конфліктах, оголошувала про нейтралітет у Першій і Другій світових війнах, є членом ООН, не входить до жодного військового блоку, але відправляє свої війська для участі у миротворчих операціях.

Стабільність шведського життя сприяла збереженню унікальних документів з історії цієї країни. Більше того, у шведських архівах зберігається велика кількість історичних джерел, які стосуються минулого України, зокрема фонд «Cosacica». Із 40-х років ХУІІІ століття шведи починають друкувати щоденники, мемуари найближчого оточення Карла ХІІ - Адама Левенгаупта, Акселя Юленкрука, офіційних історіографів шведського короля Георга Нордеберга, Густава Адлерфельта, щоденникові записи каролінців (офіцерів і солдатів Карла ХІІ); ґрунтовні дослідження з історії Північної війни і Полтавської битви Шведські архіви і сьогодні дозволяють відкривати безцінні історичні джерела. Архівіст Гокан Генріксон з міста Еребру оприлюднив велику кількість документів ХУІІ-ХУІІІ століть, які розповідають про долі військовополонених періоду Великої Північної війни.

Саме шведські військові історики першими почали досліджувати територію поля Полтавської битви. 1897 року тут побував майор шведської армії Клаус Гріль, який ініціював встановлення пам’ятника загиблим співвітчизникам у Полтаві.  1911 року історичні місця відвідали лейтенанти шведського Генерального штабу Карл Бенедік і Фрей Рюдеберг. Результатом цієї експедиції стали видані Карлом Бенедіком 1918 року карти шведського Генерального штабу (95 штук) і  чотиритомне видання «Карл ХІІ на полі битви». Карта самого поля Полтавської битви є цінним джерелом для дослідників, дає уявлення про топографію місцевості початку ХХ століття, на ній позначені місця ймовірних поховань шведських воїнів.

Цю справу продовжила Міжнародна археологічна експедиція, що працювала два польових сезони (2007-2008 роки). Її очолив відомий військовий археолог, доктор наук  Бо Кнарстрьом зі шведської Національної служби охорони пам’яток. Дослідники зі Швеції, США та України за допомогою спеціальних приладів здійснили обстеження поля, знайшли чимало артефактів, які передали до фондів нашого музею .

Із 1998 року наш заповідник плідно співпрацює з Товариством військової історії Швеції (SMB), яке очолює Пер-Андерс Лундстрем, а почесним головою є бригадний генерал у відставці Ейнар Літ. Ця організація нараховує 40 тисяч членів (населення Швеції – понад 10 мільйонів). Почесним членом товариства є нинішній король Швеції Карл ХУІ Густав. За 22 роки співпраці експозиція музею значно поповнилася предметами, що суттєво доповнюють шведську складову.

 

УКРАЇНА

На думку провідного українського історика Олександра Оглоблина, «...дальша історія України явно показала, що властиво ця величезна поразка української держави й української державницької ідеї, яка сталася 1708‒1709 років, разом з тим стала й початком дальшого розвитку українства, української національної ідеї». Українське національне життя не вмерло з ліквідацією Гетьманщини, а продовжувало своє існування у різних патріотичних середовищах. До яскравих творів української національно-державницької думки другої  половини ХУІІІ – початку ХІХ століть належать: «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762 р.) Семена Дівовича, написаний «в честь славу и защищение всей Малороссии», можливо, за дорученням гетьмана К.Розумовського, «Ода на рабство» (1782 р.) Василя Капніста як протест проти скасування  державної автономії України російським урядом, «вічний твір української незалежності» - «Історія Русів». Текст останнього був найвпливовішим у формуванні українського національного руху. «Історією Русів» захоплювалися і Микола Гоголь, і Тарас Шевченко. Обидва у своїх творах розмірковували про роль гетьмана Івана Мазепи в історії України. Вагому роль у розвитку вітчизняної історичної науки відіграло Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Протягом  1908-1909 рр. у записках НТШ були опубліковані ґрунтовні дослідження Михайла Грушевського, Степана Томашівського, Альфреда Єнсена та інших його членів, присвячені історії України ХУІІ-ХУІІІ століть. На противагу помпезним святкуванням Російською імперією 200-річчя Полтавської битви національно свідомі науковці, митці, громадськість, молодіжні організації відзначили річницю воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи та укладення ним союзу зі шведським королем Карлом ХII. У 1909 році на сторінках газет «Рада» та «Діло» вони друкували протести проти святкування. Вийшли у світ спеціальні конверти, листівки, поштові марки, присвячені гетьману Івану Мазепі та його добі.

Імперський підхід в оцінці історії Гетьманщини був збережений і радянськими ідеологами. Воєнно-політичний союз гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ оцінювався не як прагнення здобути незалежність України, а як зрада московського царя. В тоталітарних умовах частина представників національної еліти була змушена залишити Україну і працювати за її межами. Починаючи з 20-х років минулого століття, вони об’єднувалися у наукові центри, найвідомішими з яких є Український вільний університет, Український науковий інститут, Українська вільна академія наук, Український науковий інститут Гарвардського університету. Провідні історики діаспори зібрали багатий фактологічний матеріал про гетьмана Івана Мазепу: встановили дату його народження, місце поховання, досліджували питання автентичного портрету відомого діяча. Висвітлили багатогранну діяльність гетьмана, зокрема як мецената в царині освіти й культури, основні засади внутрішньої і зовнішньої політики, яку проводив керманич Гетьманщини. На підставі джерельної бази встановили причини розриву з Московією та укладення українсько-шведського союзу. Завдяки їхній праці світ дізнався про Івана Мазепу,  досвідченого політика, воїна, дипломата, котрим у свій час захоплювалися Вольтер, Джордж Байрон, Юліуш Словацький, Віктор Гюго, Проспер Меріме  та інші європейці як борцем за свободу своєї Вітчизни.

Тому ім’я Івана Мазепи представлене на карті світу, йому встановлені пам’ятники і пам’ятні знаки в Україні і за її межами. Практично в кожному українському місті є вулиця Івана Мазепи. Українська держава за роки незалежності вшанувала та увічнила сторінки власної історії. Указом Президента України Віктора Ющенка від 25 березня 2009 року була заснована державна нагорода України -  Хрест Івана Мазепи за вагомий внесок у відродження національної культурно-мистецької, духовної, архітектурної, військово-історичної спадщини, заслуги у державотворчій, дипломатичній, гуманістичній, науковій, просвітницькій та благодійній діяльності. Зображенням гетьмана є  на десятигривневій купюрі, Національним банком випущено  срібні ювілейні монети, присвячені добі Мазепи та українсько-шведським воєнно-політичним союзам. Укрпошта підготувала серію тематичних поштових марок та конвертів. 6 травня 2020 року Указом Президента України Володимира Зеленського ім’я гетьмана Івана Мазепи присвоєне 54-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних сил України.

У незалежній Україні сучасні історики продовжують справу своїх попередників. Ними підготовлено чимало цікавих, інформативних, наукових та науково-популярних, неупереджених видань. Серед них двотомне видання «Гетьман», присвячене Іванові Мазепі та його добі, над яким працювали відомі дослідники Ольга Ковалевська, Олексій Кресін, Сергій Павленко, Олексій Сокирко, В’ячеслав Станіславський, Володимир Панченко.

До цього часу питання автентичного зображення Івана Мазепи залишається дискусійним, оскільки за наказом московського царя Петра І знищувалися прижиттєві зображення гетьмана. Картина сучасного полтавського художника Ігоря Гречановського «Апофеоз Івана Мазепи» - спроба крізь віки показати багатогранну діяльність українського державника, котрий для багатьох став символом незламності, борцем за незалежність Вітчизни.

       
DSCN3583
DSCN3581
DSCN3589
FB_IMG_1608792836118
Екскурсії

Екскурсії

Музей пропонує ряд різноманітних екскурсій, які будуть цікаві і дорослим, і дітям.

Замовити екскурсію

Контакти

Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви»

вул. Шведська Могила, 32, м. Полтава, 36013, Україна

їхати автобусом №4, №5 до зупинки «Музей історії Полтавської битви»

+38 (066) 573-31-82 (мобільний)
poltavskabytva@gmail.com
Замовити екскурсію